Що читає і дивиться українська домогосподарка у Нью-Йорку.
Для MediaLab я розповіла про те, як бачу і споживаю американські медіа. Зокрема, чому спочатку я читала журнали, де картинок більше, ніж тексту, та яким чином моє глядацьке серце завоював канал Fox.
У Нью-Йорку розташовані офіси найбільших світових медіакорпорації, зокрема чотири основні американські трансляційні мережі — ABC, CBS, Fox та NBC. Дві з трьох національних щоденних газет у США — The New York Times і The Wall Street Journal — виходять саме тут.
Я приїхала до міста, яке у звіті «Міста можливостей» називають медійною столицею світу, вісім років тому.
В Україні моя робота була пов’язана з медіа. Тому в Нью-Йорку мене цікавили преса, телебачення й радіо. Перед моїм приїздом чоловік придбав телевізор і підключив кабельне телебачення. До того часу він телевізор не дивився — щаслива людина.
Натомість я дивилась всі телеканали з новинними блоками: зауважувала, як оформлена студія, який одяг у ведучих, яка їхня манера спілкування тощо.
Я надовго зависала біля розкладок з друкованими виданнями у найближчій аптеці. Спочатку просто гортала, що потрапляло на очі, приглядалась, скуповувала газети і журнали. Мене цікавило, що друкують, як саме друкують, верстка, фото, реклама.
З часом визначилась із улюбленими телеканалами та друкованими виданнями. Друковані видання
Зважаючи на мою погану англійську вісім років тому, першими журналами, які я читала, були ті, де мінімум тексту і максимум картинок: In Style, People, Cosmopolitan. Тексти в цих журналах невеликі, а слова здебільшого зрозумілі. Це додавало впевненості: «Я розумію, про що йдеться. І це круто!»
З того часу улюбленими залишаються тематичні видання, які роблять People, Time чи Life. Наприклад, один зі спецвипусків Time — про сто найбільш визначних фотографій усіх часів. Напередодні Геловіну Life зробив випуск про видатні місця в світі, де мешкають привиди, а два роки тому — про дружин американських президентів. People щороку робить окремий номер з основними подіями року минулого. Я зберігаю номер за 2012 рік — тоді народився наш син.
The New Yorker я люблю за оригінальні ілюстрації, які прикрашають обкладинки, і за карикатури. Кожна обкладинка The New Yorker — це окрема історія: про президента Трампа, який будує стіну на кордоні з Мексикою; про весну в Нью-Йорку; про Брекзит.
У 2016 році у The New Yorker вийшла публікація з підбіркою різдвяних обкладинок від 1926 року до сучасних випусків. Моя улюблена — це обкладинка від 14 грудня 1946 року, на якій зображений Санта Клаус, що палить цигарку, і здивовані діти, які на нього дивляться. Як на мене, ця обкладинка актуальна й сьогодні. Сучасні діти так само часом шоковані, коли стикаються з реальним світом.
З журналу я дізнаюсь про театральні новинки Бродвею, хоч і нечасто ходжу на вистави. Тут є рецензії на книги, серіали та фільми, огляд нових ресторанів, виставок і музейних експозицій. У журналі навіть є окрема рубрика «Що робити у Нью-Йорку цими вихідними».
The New York Times — це щоденна газета, де висвітлюються американські та міжнародні події. В газеті є розділи про все: політику, культуру, економіку, бізнес, книги, їжу, фільми, спорт, науку, технології, погоду. Від інших видань The New York Times відрізняється дещо формальним стилем подачі матеріалів. У газеті зберігають звернення «містер», «доктор», «міс». Колись читала, що тільки у The Times, якщо писатимуть про актора Тома Генкса, назвуть його «містер Генкс»; в усіх інших виданнях він буде просто Генксом.
The New Yorker та The New York Times різні за форматом та стилем подання інформації. Та їх об’єднує те, що я називаю якісною та культурною журналістикою. Публікації в цих виданнях мають структуру, містять різні точки зору, автори наводять факти і цифри, історичний бекграунд сучасних подій. Нещодавно там була розмова з професоркою Єльського університету Беверлі Гейдж, яка спеціалізується на американській історії, про процедуру імпічменту президента Ніксона та паралелі тодішньої історії зі скандалом навколо теми «Трамп-Україна».
Читати ці видання мені складно. Я навіть не завжди дочитую матеріал до кінця або читаю в кілька підходів. Мова у публікаціях The New Yorker та NYT складніша, ніж у таблоїдах; є багато термінів, у значенні яких я не впевнена, тому часто звертаюсь до словників. Але це читання допомагає збагатити словниковий запас і краще зрозуміти політичні та економічні процеси в Нью-Йорку зокрема та Сполучених Штатах загалом. А розумітись на них я прагну ще й тому, що з минулого року маю право голосувати.
Ще одна особливість NYT та The New Yorker — це те, що люди платять за електронні версії цих видань. Це рідкісні випадки, коли платний контент в інтернеті користується попитом. Наприклад, передплата на The New Yorker коштує $6 на 12 тижнів, а на The New York Times — $2 на тиждень.
Телебачення
За ці роки я передивилась новини на всіх основних телеканалах — ABC, CBS, NBC та Fox.
Пам’ятаю, що одним із моїх перших здивувань було те, що практично всі ведучі новин у прайм-тайм — це чоловіки та жінки середнього віку і старші, всі зі значним досвідом у телевізійній журналістиці. Часто журналісти і ведучі працюють на одному телеканалі по десять-п’ятнадцять, а то й більше років. Майже завжди в ефірі працює пара ведучих, які поводяться вільно та невимушено, спілкуються між собою, жартують, доповнюють і навіть підколюють одне одного. Особливо запам’ятався випадок, коли ведуча вечірніх новин на Fox упродовж кількох тижнів виходила в ефір із загіпсованою рукою.
Найчастіше зранку у нас в телевізорі новини телеканалу Fox5 New York. Я обрала його, бо мені подобаються ведучі і структура програми.
Ранішній новинний блок Good Day New York триває з 5-ї до 10-ї години. З 5-ї до 7-ї працює одна пара ведучих — в цей час ідуть новини за минулу добу, прогноз погоди та інформація про дорожній рух. З 7-ї до 10-ї працює інша пара ведучих. До 9–ї години йдеться про новини в Нью-Йорку, США та світі, погоду і транспорт. До ведучих у студії час від часу долучаються запрошені гості: мер міста, спікер від мерії, керівник департаменту освіти, власник нового ресторану, актор популярного серіалу тощо. А з 9-ї до 10-і розповідають про моду, спорт, кіноіндустрію, книжкові новинки.
За кілька років ведучі на телеканалі стали добрими знайомими. Одна з основних ведучих Розанна Скотто працює у Good Day New York з 2008 року, а ведучий погоди Майк Вудс — з 2003-го. Розанна разом із чоловіком є власницею ресторану і часто після ранкових ефірів допомагає на кухні. З 2008 по 2017 рік у парі з Розанною працював Ґреґ Келлі, колишній військовий льотчик.
Журналісти розповідають про успіхи своїх дітей, про стосунки з партнерами і навіть про проблеми із здоров’ям. Ведучий погоди Майк минулого року лікувався від раку простати. Він сказав про діагноз в ефірі, і впродовж кількох місяців глядачі стежили за станом його здоров’я. Майк дзвонив у студію, розповідав, як почувається, журналісти кілька раз робили включення з госпіталю. Терапія була успішною — Майк повернувся до роботи.
Ведучі американських новин не бояться виглядати кумедно. Вони в прямому ефірі займаються фітнесом, готують нові страви, діляться враженнями щодо фільмів чи книг. У багатьох з них зовсім не ідеальна зовнішність. Хтось низького зросту або повненький, хтось лисий або з тату, а хтось у яскравому чи навіть епатажному одязі.
На час ураганів з кінця літа до середини осені популярним стає канал AccuWeather. Переживши ураган Сенді у жовтні 2012 року, з першими повідомленнями про чергову стихію ми часто вмикаємо канал про погоду.
З розважальних каналів дивимось кілька каналів HBO та канал SyFy. HBO— це серіали власного виробництва, такі як «Гра престолів», «Маленька велика брехня», «Чорнобиль»; художні фільми та повнометражні мультфільми. А на SyFy ми з чоловіком дивимось трилери, жахастики та наукову фантастику.
Серіали і художні фільми для мене — це поєднання приємного з корисним: я отримую задоволення, відпочиваю та вдосконалюю англійську. Герої художніх стрічок та серіалів розмовляють із різними акцентами, швидкістю та інтонаціями. Раніше я часто вмикала субтитри, щоб розуміти, про що йдеться. Тепер намагаюсь робити це якомога рідше, щоб тренувати розуміння мови на слух. Хоча «Гру престолів» без субтитрів дивитись було складно.
Ще у моєму переліку канали History та American Heroes Channel. Дається взнаки моя історична освіта та цікавість до історії Нью-Йорка. На каналі American Heroes Channel показують документальні фільми з історії Нового Амстердама. Мої улюблені періоди — це час між світовими війнами та 70-80-роки. Наприкінці минулого століття реальні фільми жахів можна було знімати одразу на нью-йоркських вулицях. Ці програми та документальні фільми допомагають зрозуміти, як розвивався Нью-Йорк та Сполучені Штати.
Інтернет
Я читаю сайти міських служб Нью-Йорка або їхні фейсбук-сторінки. Підписана на офіційні сторінки губернатора штату Нью-Йорк Ендрю Куомо та мера міста Біла де Блазіо, сторінки пожежної служби, поліції, санітарної служби.
Для мене було незвично, що навіть офіційні сторінки керівників штату чи міста містять особисту інформацію і сімейні фото. Наприклад, на головному фото ФБ-сторінки губернатор штату Нью-Йорк — з собакою на прізвисько Капітан. А на обкладинці сторінки — з дочкою під час риболовлі. На сторінці мера Нью-Йорка його називають просто Білом. Американцям удається вдало поєднувати офіціоз зі звичайним життям.
Відколи син став школярем, я часто відвідую сторінку і сайт Департаменту освіти. На сторінці є всі новини, які стосуються освіти в Нью-Йорку: відкриття нових шкіл, зміни шкільних зон, інформація про освітні програми та нові спеціалізовані школи. А на сайті — мапи з переліком шкільних зон, правила щодо реєстрації в школу, інформація про спеціальну освіту та про те, як отримати роботу у системі муніципальних шкіл.
І ще одна важлива сторінка — це портал міста Нью-Йорк під назвою 311. Це міський сервіс, який, на відміну від сервісу 911, не пов’язаний із життєво небезпечними ситуаціями. Сюди нью-йорківці звертаються з питань транспорту, водопостачання, опалення, графіті або пошкоджених доріг. На сайті я дивлюсь щоденну інформацію щодо змін у роботі транспорту; дні, коли діють певні правила паркування та оплати за нього; зміни в графіку роботи шкіл. Наприклад, узимку у Нью-Йорку трапляються сильні снігопади або й морози. Тоді в школах скасовують навчання і інформація про це в першу чергу з’являється на порталі міста.
Дитячі програми та журнали
Коли народився і трішки підріс син, то додались дитячі телеканали, YouTube-канали та журнали. Серед дитячих телевізійних каналів найчастіше ми дивимось Nickelodeon, Disney Channel, HBO Family та PBS. Мультфільми для мене — це в першу чергу практика англійської. Ми дивимось мультик разом із сином, а потім їх обговорюємо.
В YouTube збереглась підписка на канали Super Simple Song, Mother Goose Club, Baby Einstein та Little Baby Bum. Тут я разом із сином вивчила американські різдвяні пісні, пісні до Дня подяки чи до Геловіну. Ми наспівували їх під час прогулянок чи хатніх справ. Наприклад, із пісенькою Clean up, clean up — «Прибираєм, прибираєм» — ми й дотепер складаємо речі. Через цей дитячий контент я отримувала нові знання і розуміла, про що розповідає син, повертаючись зі школи. Це також частина американської культури. Зараз син майже не дивиться мультфільми, надає перевагу каналам про поїзди та системи метро в різних країнах — це його улюблена тема.
За передплатою ми отримуємо дитячий журнал Highlights. Журнал є в трьох варіантах для різного віку: 0-2 роки, 2-6 та 6-12 років. Сину подобається читати оповідання, наукові факти, розв’язувати завдання чи розмальовувати картинки. Журнал існує з 1946 року. Редакція постійно додає приємні дрібнички: настінний календар на рік чи тематичні випуски, присвячені різним штатам, наприклад.
Український контент
В Нью-Йорку є україномовні друковані видання. Щотижня пресу можна взяти в Українському банку в Мангетені. За моїми спостереженнями, газети переважно беруть літні люди, звиклі до паперу. Коли я тільки приїхала до Нью-Йорка, то переглядала ці газети. Але мені було нецікаво, бо про всі основні українські події я дізнавалась онлайн.
У 2012 році «злагоджена команда ентузіастів-волонтерів», як вони самі себе називають, створила у Нью-Йорку веб-радіо «Домівка». Я підписана на їхню ФБ-сторінку, але радіо не слухаю. Українське телебачення також не дивлюсь.
Щоб знати про те, що відбувається в Україні, мені цілком вистачає стрічки у Facebook та кількох сайтів. Читаю Віталія Портникова та BBC news. Україна. Якраз у блогах BBC News на днях прочитала колонку Марти Госовської «Всі плутають диглосію з білінгвізмом. У чому різниця?».Ніколи раніше не зустрічала поняття «диглосія». Тепер знаю, що це таке.
Раніше в закладках я мала «Українську правду», тепер час від часу читаю тільки статті з «Історичної правди». Переглядаю матеріали колег-журналістів з Івано-Франківська: «Курс», «Галицький кореспондент» та «Репортер» — мені цікаво, чим живе та як розвивається рідне місто.
Поступово я переходжу з телебачення і друкованої преси до інтернету. Це загальноамериканський тренд: за даними Pew Research, у 2018 році 34% дорослих в США сказали, що воліють дізнаватись новини онлайн. 2016 року таких було 28%. Хоча телебачення залишається найпопулярнішим джерелом новин: його дивиться 44% американців.